Історії сурогатних матерів

Доброго дня! Мені 33 роки. Живу в невеликому місті з сином і цивільним чоловіком. І все б нічого, тільки коли тема торкнулася житла, опустилися руки. В наш час неможливо заробити двом дорослим людям на хороший будинок.

У світі немає жодної людини, яка не мріяла би про щось. Я не стала винятком. Постійні думки про свій власний будинок, машину, про те, що потрібно забезпечувати своїх дітей не давали мені спокою. Як і всі ми, я прекрасно розумію, що працюючи в школі, магазині і т.д. накопичити грошей на житло просто нереально.

Мене звуть Ольга, мені 32 роки, у мене двоє чудових діток і чоловік — це найдорожче і найцінніше в житті. Чесно, спочатку стати сурогатною мамою я вирішила через фінансову винагороду. Але коли я познайомилася з біологічними батьками, мені дуже захотілося їм допомогти.

Народилась і проживаю у Вінниці. В сім'ї, де є мама і тато, де люблять і дбають про дітей. В сім'ї, де діти бажанні. Зростала в любові. В дитинстві в мене було все, мене важко було чимось здивувати! Речі та іграшки були із-за кордону. Перша коляска для ляльок була привезена з Риги, лялька Barbie з Москви

Мені 24 роки, виховую доньку Ангеліну (3,5 рочки), живемо в Черкаській області з моїми батьками. У моєму житті сталося так, що вагітність не була бажаною. Хлопець, з яким я тоді була, не захотів бути батьком – типу, ще рано (йому тоді був 21 рік). Мені пощастило з моїми батьками, які мене підтримували і відрадили від аборту, зараз не уявляю свого життя без моєї малої.

Поки людина сама не побуває в ситуації, вона не зможе повністю відчути її. Але я спробую розповісти свою історію детально, враховуючи подробиці програми і мої відчуття.

У мене не було однозначної причини стати сурогатною мамою. Все вийшло само собою. Я була найстаршою в сім'ї, і з дитинства любила допомагати іншим. Що таке щедрість я знаю не з чуток. Не так давно, 2 роки тому, я була донором яйцеклітин. Тоді я і почала роздумувати про значущість своїх дій. Минув час, і я вирішила стати сурогатною мамою.

Мені 30 років, разом з чоловіком ростимо дочку (4 роки) та сина (7 років). Ми живемо в невеликому селищі Рівненської області. Раніше я працювала в школі, вчителем молодших класів.

Півтора роки тому чоловікові прийшла повістка, його забрали в АТО. У мене була паніка - після народження першої дитини ми взяли кредит на квартиру. Що ж мені тепер залишалося робити, я не знала. Його батьки на пенсії, та й у мене залишився тільки батько-пенсіонер. Як мені з двома дітьми щомісяця виплачувати кредит я не розуміла, та й взагалі не уявляла як далі жити.