Історія Дар’ї про те, як вона стала сурмамою

Привіт любий читач! Моє ім’я Дар’я і це моя Історія про те, як я стала сурогатною мамою.

Трішки про себе

Народилась і проживаю у Вінниці. В сім’ї, де є мама і тато, де люблять і дбають про дітей. В сім’ї, де діти бажанні. Зростала в любові. В дитинстві в мене було все, мене важко було чимось здивувати! Речі та іграшки були із-за кордону. Перша коляска для ляльок була привезена з Риги, лялька Barbie з Москви, ще в той час, коли в Україні вони були дорогі і не кожен міг дозволити купити своїй дитині. Ну і звісно моя дитяча мрія — ляльковий будиночок. В мене він також був, купували ми його з бабусею у Москві. Так, мої примхи задовільняли. Особливо отримала велику батьківську любов від тата. Він готовий був зірочку з неба дістати, аби я тільки попросила.

Коли мені було 11 років, я мріяла про сестричку. Мрія здійснилась. Яка я була щаслива, коли вона народилась. Вона була така маленька, пам’ятаю все, наче то було вчора. Сестричка народилася з вагою 2500 г. і 49 см. Я її боялась взяти на руки, але все вмить пройшло, коли мама вперше її залишила на мене і пішла по справах. Сестричці було всього тиждень від народження. Зуміла її сама переодягати і замотати (ми її замотували в пелюшки солдатиком). Від тоді я була з нею постійно, мама не боялась нас залишати, коли їй потрібно було працювати. Коли Іруські було 9 місяців, я вже була на літніх канікулах і всі їх провела доглядаючи за малою. Зараз це не тільки сестричка, а моя найкраща подруга та колега (працюємо разом).

Йшов час. Я подорослішала, закінчила школу і вступила до училища. І ось тут, як говориться, почалось навчання, нові друзі і звісно ж, перше кохання… Одного вечора, коли мене провів хлопець додому (папа побачив, що у мене є друг), батько вирішив зі мною серйозно поговорити: “Доню, послухай. Я знаю, що ти вже доросла, у тебе є хлопець, я все розумію, тому я тебе прошу, будь-що станеться пообіцяй, що ти ніколи не зробиш АБОРТ! Краще прийди і скажи нам з мамою, ми допоможемо, поставимо Вас на ноги, але ніколи, чуєш дитино, ніколи не роби АБОРТ”.
Ці татові слова я запам’ятала на все життя! І тоді дала слово батькові і собі, що абортів робити не буду. Далі у розповіді Ви зрозумієте чому тато про це мене просив, я це зрозуміла і вдячна йому за ту розмову і ті слова.

В 17 років я познайомилась зі своїм першим чоловіком. Спільне життя і ось — я завагітніла донечкою. Але вагітність із самого початку давалась важко, з 6 тижня я лежала на збереженні, майже 2 місяця пройшло в лікарні, проте нам вдалось зберегти її. Свою донечку я вимолила у Бога, стільки сліз було пролито, я Вам передати не можу словами. Благо в нас є дуже досвідчений лікар, якому я вдячна, що зуміла допомогти зберегти вагітність. Мені було 18 років, коли народилася донечка. Пологи пройшли добре і без наслідків. Моя крихітка народилась здоровою з вагою 2830 г., 49 см. Назвали ми донечку Катрусею. Мій тато обрав ім’я для своєї першої, такої бажаної онучки.
Вже згодом, коли в 1 місяць проходили огляд, ми дізнались, що в донечки негативний резус і тоді зрозуміли, чому була загроза переривання вагітності. Благо що все пройшло добре.
Через 3 роки знову бажана вагітність і в мене буде хлопчик! Вагітність проходила легко, а самі пологи пройшли дуже швидко. Ми навіть не встигли зрозуміти що до чого — 2 години, і ось на світ з’явився мій синочок з вагою 3980 г. і 55 см. Синочка називала вже Костянтин. Не знаю чому, але це ім’я мені дуже подобається.

Після народження сина я зрозуміла, що на цьому не зупинюсь, і якщо мені так легко дались дітки, чому я не можу допомогти іншим відчути радість материнства.
В родині є гіркий досвід. Папина сестра, після аборту в 18 років, не може мати дітей. Думаю тепер Ви зрозуміли, чому батько був противником абортів. Їй вже до 60 років, і якщо б це було доступно років 25 назад, 100% скажу, що вона б на це пішла (звернулася по допомогу до сурмами), щоб їй виносили дитинку.

Як я наважилася на участь

Коли сину був рік я вже почала шукати в Україні клініку, яка допомагає безплідним парам стати батьками. Пошуки не були довгими — я зареєструвалася на сайті і мені перезвонили, проконсультували, але на жаль, склалась сімейна ситуація, що я не змогла вступити в програму (розлучення, робота, я залишилась одна з двома дітками). Йшов час. Я вдруге вийшла заміж, діти, чоловік, робота, але думка про допомогу іншим мене не покидала.
І ось прийшов день, коли мене запросили бути хресною. Звісно ж перед обрядом я пішла до батюшки на сповідь, я віруюча людина… І на сповіді мені отець Ной, велика йому дяка, запитав мене: “Чи тримаю я на когось образи”, моя відповідь була “Так”… Я тримаю образу на чоловіка (він не хоче йти до лікаря). Ми 6 років живемо разом, а завагітніти я не можу…(я здорова, в мене 2 вагітності і 2 дітей, абортів в мене не було, я противник цього). І тоді мені Отець відповів: “Не тримай образи. Все в житті буває, і зараз настільки медицина пішла вперід, що можна і “еко” зробити, якщо природньо не виходить”. Сказати, що я була в шоці від цих слів, не сказати нічого, адже я читала, що церква це не підтримує і що це гріх…
Після, я вже в серйоз над цим задумалась, але народити не собі, а допомогти іншим. Знову йшов час, я ще вагалась, але коли в нас сталась неприємна ситуація в сім’ї, вирішила, що я все таки піду на це. Таким чином вирішу і сімейну проблему і допоможу іншим. Ну і по третє — доведу собі, що я сильна і з усім впораюсь. Дякую своїй мамі і бабусі, за те що не зупиняли а підтримали.

“Мамуся, якщо ти це прочитаєш колись, то вибач, бабуся все теж знає (бабуся в мене після 2 інсультів, і мама не хотіла, щоб я її розчарувала цим вчинком). Ми з нею про це спілкувались ще тільки, як я почала над цим замислюватись.”

Бабуся в мене дуже добра і щира людина, дуже її мені шкода. Після інсультів вона не бачить, а зараз щей лежача. Вона для мене як ще одна мама. Я у бабусі бажана онучка. Щось розказати по секрету: “Завжди в першу чергу бігла до бабусі”. І ось з цією ідеєю теж звернулась до неї. Вона мене зрозуміла і благословила на цей крок.

“Дякую моя люба, з твоїми молитвами все склалось добре.”

Початок мого шляху у програмі сурогатного материнства

І ось я шукаю клініку, яка мені допоможе і знаходжу центр сурогатного материнства “АРТЕМІДА”.
Поспілкувавшись по телефону мені все розповіли і назначили візит в клініку “РОДИННЕ ДЖЕРЕЛО”. Коли приїхала, першою з ким познайомилась, була куратор Єлена. Ми з нею трішки поговорили і мене запросили на УЗД. Оглянула мене чудовий лікар Кароліна Костянтинівна. Я підходжу. Почалась здача аналізів, збір документів, паралельно пошук батьків. Вони знайшлись! Єлена мені подзвонила і запитала, чи маю я скайп і чи зможу поговорити з парою. Ми домовилися, що скину дані і мені зателефонують. Наша розмова була довгою, вони трохи розповіли про себе, багато запитань задавали і мені. Після, вони мене обрали як сурмаму, яка їм виносить і народить їхню донечку.

Розповім Вам трохи про батьків

Марта та Еміліо не заможні люди, скажу по правді, середніх статків. Еміліо працює в міліції, а Марта домогосподарка. Їм до 45 років, милі люди! Але склалось так, що Марта не може мати діток (якщо я правильно пам’ятаю, причина в неї пов’язана з яйцеклітинами). Багато не розпитувала, розуміла що це для неї важка тема. Але яка б родина в них не була, все то не важливо, головне що вони прагнули стати батьками.

З батьками ми зустрілись в Києві і підписали договір у нотаріуса в серпні 2018 року. Ще у нотаріуса Марта призналась, що вони дуже хочуть дівчинку. Це було дуже кумедно, як вона говорила про майбутню донечку (я тоді ще не знала, що при ЕКО щей можна стать дитини обирати). Що було приємним на цій зустрічі — вони привезли подарунки не тільки мені, а дітям і чоловіку, що було приємним сюрпризом.
Після, почалась підготовка і ось день “х” настав. 2 січня мені зробили підсадку двох дівчат (процедура переносу безболісна, проводиться без анестезії). До цього дня я себе змогла запрограмувати, що це буде не моя дитина, що її повинна віддати, що можу і не побачити її. Я себе налаштувала на це… Через 2 тижні тест, аналіз ХГЧ, я вагітна — УРА!І Так все почалося…

Період вагітності

Через місяць дзвінок від Єлени — в нас погані новини, батьки хочуть лиш одну дитинку. Вони не були готові до двійні і нам прийшлось одну крихітку забрати, чому я була не дуже задоволена, а все тому що я віруюча людина і це для мене гріх, адже сердечко в неї вже билося. Я навіть готова була собі залишити, але це не можливо.
Порадившись з Єленою я побігла робити УЗД, ми надіялись що обійдемось без редукції, так як може прижитись тільки один ембіончик. Напередодні в мене були кров’янисті виділення, але ні, на УЗД дві крихітки і в обох вже б’ються сердечка. Після, я зателефонувала Єлені з проханням зв’язатися з батьками, надіялась, що зможу їх вговорити залишити двох крихіток. Знову дзвінок на скайп, просила батьків цього не робити, адже в мене були страхи, що після цього може і зовсім зірватись вагітність, але марно (звісно розумію, що їм буде важко, але ж вони так довго до цього йшли і зараз одне забрати… все ж вони наполягли на своєму). Зробили редукцію мені на початку лютого місяця. Я залишилась з одною крихіткою. Все йшло добре, маленька розвивалась, мене завжди підтримували координатори, з батьками теж були на зв’язку. До місяця 6-го ніхто з моїх клієнтів не здогадувався, що я в цікавому стані, тому зайвих питань ніхто не задавав. Але поряд були і ті хто знав… Я цього зовсім не соромлюсь, я з гордість можу про це говорити, адже не кожна на це піде, а якщо і піде, то буде приховувати. Я в цьому не бачу нічого поганого, адже ти допомагаєш іншим.

Коли почав рости животик мої діти вже були на канікулах. Спочатку малі поїхали в табір до Скадовська, а потім були у мами. Там приватний будинок, багато друзів, додому вони не рвались, тому я була спокійна, що нічого їм не прийдеться пояснювати. Особливо донечці, за що переживала. Донька просить сестричку, любить вона в мене бавити діток.
Ще є в мене одна підтримка, від моєї кішки. Подумаєте як, а я розповім: “Коли малеча почала активно рухатись, на живіт лягала моя Мурка, і знаєте, Лола зразу заспокоювалась. Коли я втомлена приходила з роботи, киця голосно мяукала. Спочатку я не знала, що вона хоче від мене, а потім зрозуміла — вона кличе мене відпочивати. Як тільки я лягала, вона вмощувалася на животик. Це було так мило, в мене навіть закрадалась думка, що кішка з дитинкою мають якийсь свій зв’язок. Робила фото як киця лежить на животі. Часом виходило зробити фото, як вона лапками обіймає животик. Такі фото відправляла батькам. Марті вони подобалися. Вона завжди цікавилась як Мурка, адже теж такої ніжності від тварин не бачили ще.

Черговий зв’язок з батьками і тут питання: “А ти з нею спілкуєшся?”, “Звісно”, “А як ти її називаєш?”. Як її називаю — чудове питання… Я її називаю подружка, тому що я не знала, як вони хочуть її назвати. І тут ми з перекладачем Ларисою і батьками почали вибирати ім’я для маленької принцеси. В них були варіанти Лола і Кармен, і ще одне ім’я, правда його не пам’ятаю. Наш вибір припав на ім’я Лола. Я була дуже щаслива, що вони дозволили прийняти мені участь у виборі імені для крихітки. З тих пір вона вже не подружка. Вона Лола.

До батьків я дуже звикла, за весь період вони стали мені як рідні. Мені за радість було знімати відео, як Лола шевелиться, як росте животик та відправляти їм. На 7-у місяці ми з подругою зробили відео-подарунок. Розмалювали живіт і написали “Тут живе Лола” на іспанській мові. Тепер це відео є і на іспанському сайті, звісно з мого і батьків дозволу. Ще раз повторюсь — я цим пишаюсь і не приховую. Так, я була сур.мамою, тому і дала дозвіл. Проходив час, вже і животик більший, клієнти почали помічати. Хто запитував, той отримував відповідь. Як так? Ще раз повторюсь — я цього не соромлюсь, від своїх клієнтів я теж отримала велику підтримку.

Ось прийшов 34 тиждень вагітності, час, коли потрібно переїжджати до Києва.
Скажу відверто — тут мене трохи почав брати страх. Я дуже переживала не так за переїзд, як за пологовий будинок і лікарів, адже двоє моїх діток приймав один лікар, якому я довіряю. А тут всі мені незнайомі. Було трохи не по собі, та щей наша жіноча натура — ну любимо ми почитати відгуки в інтернеті — то ще більше себе налякала. Але про це розповім трішки згодом.
По приїзду в Київ, мене поселили в квартиру, де вже проживало дві дівчини. З ними ми дуже здружилися, навіть десь мені здалось, що ми знайомі дуже довго. Час проведений в Києві пройшов швидко, але тоді здавалось навпаки, що дні тянуться дуже довго. Я сумувала за сім’єю та роботою. Сама я по натурі дуже енергійна людина і сидіти на одному місці не можу. Звикла працювати і бути постійно у русі, а тут, ну що тут робити, тільки відпочивати, але не хотілось. Дуже хотіла на роботу, але прийшлось змиритися….і чекати, чекати того дня, коли Лола захоче побачити цей світ))

За період моєї відсутності на роботі я отримувала смс і дзвінки від колег, друзів, від тих, хто знав про цю програму, з питаннями як я, чи не важко і т.д. Знаєте, приємно отримувати такі повідомлення і дзвінки, вони дійсно підтримують.

Розповім Вам про пологовий будинок

Перше що мене вразило, те що він настільки великий (в нашому місті можна всі 4 вкупу зібрати і вийде один як в Києві), я навіть і не очікувала. Все чистенько, гарно, зроблений новий ремонт. До пологів я в ньому була 3 рази. За ці візити в пологовий я не помітила хамства (як було написано у відгуках), що дуже вразило.

Ну і ось день, коли мене поклали в пологовий. Здача аналізів, УЗД ну і висновок — завтра народжуємо (чому я була рада). Палати охайні, є всі умови. Якщо порівнювати з моїм містом і пологовим будинком, де народжувала своїх діток, в нас такі палати з усіма умовами платні, а там всі такі палати. День пролетів швидко, та і ніч теж. Зранку огляд і ось вони, довгоочікувані перейми. Знову огляд лікаря і о 9 ранку мене переводят в родзал. Дзвінок Юлічкі куратору, що почались перейми, хай приїжджають Марта та Еміліо, адже мама повинна була бути присутня на пологах. Ми з нею це обговорювали, вони і приїхали на тиждень раніше, щоб встигнути на пологи. Цього дня ми довго чекали, я то ще не так, а вона не один рік чекала. В родзалі все пройшло для мене як 5 хвилин. За цей час була хвилинна слабкість, коли я думками прокрутила навіщо на це пішла. Ну жінки, які народжували мене зрозуміють…то була слабкість під час вже дуже сильних схваток, але все ж взяла себе в руки і прогнала їх подалі, я ж знала на що йду. Батьки не встигли, правильніше сказати встигли, але не встигли піднятись до родзала.

Пологи та після них

Пологи пройшли легко і швидко. Манюня з’явилась на світ о 10:25 з вагою 3800 і 55 см. Наша мама прийшла до нас, коли Лолу вже зважили, поміряли і одягли. Що добре пам’ятаю — це її очі, повні радості і любові, і те як вона мене взяла за руку. Вона забрала донечку і їх повели в палату, а зі мною залишилася бригада лікарів, які приймали пологи (не відходило місце) і покликали анестезіолога. Для мене то був трохи шок, я ж вже народжувала, знаю що до чого, а тут щось не те. Потім наркоз, прокинулась я десь через хв напевно 30. Мені під наркозом забрали місце. Після, ще годину я пролежала під крапельницею, далі перевезли в палату, де мені приготували ліжко, самій нічого не потрібно було стелити, що дуже здивувало, в нас все не так… Мене переложили, прийшла медсестричка і сказала, що лежати мені до 16 год, вставати не можна, за Вами прийдуть, коли можна буде встати, допоможуть піти в душ. Хочете знати, як я себе відчувала? А відчувала я себе добре. Коли настав час, за мною дійсно прийшла санітарочка, дуже привітна і лагідна, розмотала мені бинти з ніг, допомогла підвестись і провела в душ. Ще вона хотіла мені допомогти помитись, від чого я відмовилась, ну не без рука я вже, да і почувала себе добре, я навіть подумати не могла, що так швидко відійду.

Коли вона мене проводила вже до палати я запитала чи можна піти до новоспечених батьків, на що отримала відповідь “так, якщо вони не проти”. Після я написала матусі, вони на мене чекали. Вона відповіла “звісно”, якщо я маю сили і мені не важко, то можу приходити. Коли я прийшла мені дуже дякували, ну і звісно дали потримати малечу. Запитаєте чи йойкнуло? Відповім тверде “НІ”. Чому? Та тому що так була налаштована, це все моє програмування. Скажете, що я байдужа чи безсердечна, відповім Вам “НІ”… Я дуже чуйна людина, в мене добре сердце, я всім готова допомогти і я їм допомогла, тому до Лолки в мене не було і немає ніяких почутів. Можна навести багато прикладів, наведу лиш один, а Ви далі самі думайте:
Ви здаєте кімнату хлопчику/дівчині, проживаєте з ними якийсь період часу, звикаєш до людини, а потім приходить час і він чи вона з’їжає від Вас. Так, стає сумно, але відпускаєте.
Так і тут. Нам з Лолою було весело, особливо під кінець, коли вона мене добре товкла, но ось настав день і вона з’їхала від мене. Ось і все, ось Вам і приклад!

До своїх батьків я заходила щодня, поки нас не виписали. В день виписки Еміліо сказав що дуже вдячний мені і буде пам’ятати мене до кінця свого життя. Знаєте, ці слова я ніколи не забуду, дуже було приємно. Вони ще залишалися в Києві, а я повернулася додому до своєї сім’ї. З батьками я продовжую спілкування, вони мені присилають фото як росте Лола і постійно дякують. Надіюсь ми і надалі будемо спілкуватись. Я їм вдячна що обрали мене! Я спробувала себе в цій ролі, для себе зробила багато висновків, один з них — я дійсно сильна і готова ще раз стати сур.мамою, а далі вже як покаже здоров’я. Морально готова знову комусь допомогти відчути радість батьківства.

Про центр сурогатного материнства “Артеміда”

В центрі працюють дуже ввічливі і добрі люди. Ви дійсно заслуговуєте на подяку!
Перша, з ким я познайомилась — це Лєнуся. Координатор, куратор, хто як говорить, а для мене дуже хороша і приємна дівчина, яка разом зі мною переживала редукцію (для тих хто не знає — це коли з двійні одного малюка забирають). Дякую що була зі мною до 12 тижня.
Ще є Анічка, вона розраховується за проїзд, медикаменти і.т.д., дуже мила дівчинка. Перший раз як її побачила в клінікі, подумала що це чиясь дитина))

“Анюта, так і є. Не знаю скільки тобі років, але виглядаєш ти на ученицю 10-11-го класу”

“Лариса перекладач — дякую що допомогли мені у спілкуванні з батьками. Ви гарна, добра та чуйна людина. З Вами ми теж пережили розмову про редукцію. Дякую Вам за підтримку.”

Далі познайомилась з Юлією. Теж дуже приємна людина.

“Чесно Юлічка, признаюсь, інколи мені не подобалося, що так часто Ви дзвоните, але потім зрозуміла, що так повинно бути. Що це Ваша робота. Змирилась. Вам теж вдячна, що були на зв’язку і підтримували .З Вами приємно спілкуватись!”

Катюша-бухгалтер, відповідає за щомісячні виплати, теж гарна дівчина. Особисто не знайома, але у вайбері ми переписувались і раз спілкувались по телефону.

“Дякую за вчасно виплачені кошти.”

А тепер про чоловіків які працюють в Артеміді.
Перший, з ким я познайомилась, Славік. Зустрічав мене, коли я приїхала до Києва, потім ще раз ми бачились, коли нас виписали, разом їздили до нотаріуса. Товариський і веселий.
Саша-водій, Юлін чоловік — ввічливий та приємний. Завозив мене у пологовий будинок. “Дякую Вам!”
Ще є Юра і Діма. Теж зустрічались пару разів, нас возили до пологового і коли потрібно було зробити документи.Теж ввічливі і приємні.

“Любі я Вам вдячна що були поряд, Ви всі молодці. Дай Бог Вам здоров’я і щасливої долі!”

Дівчата, якщо Ви вирішили піти на С.М, то я Вам раджу центр сурогатного материнства “АРТЕМІДА”. Ви залишитесь задоволені.
І на останок раджу, якщо Ви вирішили стати сурогатною мамою і здійснити чиюсь мрію, не соромтесь про це говорити і розповідати своїм близьким. Хай знають — це добра справа! А якщо Ви думаєте, що люди подумають і що будуть говорити, то на це Вам повинно бути начхати, адже людям аби про що було поговорити, осудити і кісточки перемити. Як говорить мій чоловік: “Мені все одно, що скажуть люди. Це моє життя і як я хочу, так і проживу його.” А судити нас може тільки Бог!

P.S. Добре, що все закінчується добре. Я рада. Для мене це великий досвід. Я радію тому, що з моєю допомоги вони стали повноцінною сім’єю, що їх найзаповітніша мрія мати власну дитинку здійснилася! Та і моя мрія теж здійснилася. Я це зробила і тепер готова ще раз здійснити чиюсь мрію!

Артеміда